На старовинному Микулинецькому кладовищі у Тернополі можна побачити не лише хрести, а й кам’яні постаті Діви Марії, апостолів та інших святих. Ці скульптури — не випадкові прикраси. Кожна з них має свій глибокий зміст і відображає віру, традиції та мистецьку спадщину минулих поколінь. Історик Володимир Салук розповів, як і навіщо з’явилися ці надгробні образи, а також що вони можуть сказати сучасникам про духовне життя наших предків.
Традиція встановлення скульптур на могилах прийшла в Україну із Заходу. Спочатку на похованнях ставили лише хрести — дерев’яні чи кам’яні, залежно від статку родини. Лише у XVIII столітті почали з’являтися надгробні фігури, які вшановували не тільки пам’ять померлих, а й їхніх небесних покровителів.





«Це називалося патрональною скульптурою, — пояснює краєзнавець. — На могилі ставили образ святого, ім’я якого носила людина. Так виявляли пошану до свого небесного заступника. Якщо поховання було родинним, центральною фігурою міг бути святий, у честь якого назвали голову роду, а поруч — інші святі, патрони решти членів родини».
За словами Володимира Салука, такі зображення перейшли до української культури через католицьку традицію. Згодом їх почали приймати і греко-католики, а потім — православні. Майстри, які працювали над цими скульптурами, здебільшого походили з місцевих ремісничих династій.
«На Тернопільщині здавна було поширене каменярство, — зазначає дослідник. — Камінь добували в багатьох місцях, тому з’явилися цілі школи різьбярів. Найвідоміші осередки — Підволочиськ, Бережани, Струсів, Тернопіль. Іноді на постаментах навіть залишали підписи майстрів або назви майстерень. Дехто замовляв скульптури у Львові».
Матеріалом найчастіше слугував пісковик або вапняк, адже вони були доступними і зручними в обробці. Витвори з цих порід збереглися донині, хоч і поступово руйнуються від часу.
Одним із найпоширеніших мотивів на Микулинецькому кладовищі є образ Богородиці. Як і в іконописі, різьбярі відтворювали її по-різному — від ніжної Матері з Ісусом на руках до величної постаті Непорочної Діви, що стоїть на півмісяці, а біля ніг її звивається змій.
«Це символ чистоти та перемоги добра над злом, — пояснює історик. — Такі фігури могли стояти не лише на жіночих могилах. Іноді вони свідчили про глибоку побожність покійного, який особливо шанував Богородицю».
Часто на надгробках можна побачити також Ісуса Христа. Його зображення, як каже дослідник, не пов’язане безпосередньо з ім’ям померлого, але демонструє його віру та відданість Богові.
На кладовищі зустрічаються й образи апостолів. Їх легко впізнати за атрибутами: Петро тримає ключі від Царства Небесного, Андрій — хрест у формі літери Х, Павло — меч. Євангелісти, своєю чергою, мають символічних супутників: Марко — лева, Лука — бика, Матвій — янгола, Іван — орла. Часто їх зображували з книгами чи сувоями, які нагадують про авторство Євангелій.
Серед скульптур можна побачити і постать Івана Хрестителя, якого вирізьблювали з хрестом у руках або ягням біля ніг. Такі деталі допомагають дослідникам точно визначати, кого саме зобразив майстер.
Святі жінки і великомучениці мали свої особливі ознаки. Наприклад, свята Анна — з маленькою Марією, святий Йосип — із Немовлям Ісусом. Святу Розалію впізнають за черепом у руках, бо вона вела життя відлюдниці, а святого Миколая — за єпископським вбранням.
На одній зі скульптур, яку досліджував Володимир Салук, поруч стояли саме ці двоє святих. На постаменті були викарбувані імена Розалії та Миколая — тих, хто спочивав під ними. Таким чином надгробок відтворював духовну єдність родини і водночас вказував на її патронів.
На кладовищі колись стояла також фігура святої Вероніки з хусткою, на якій видно лик Христа. На жаль, кілька років тому вона впала під час бурі й розбилася, але архівні фото зберегли її образ.
«Іноді важко визначити, кого саме мав на увазі майстер, — зазначає історик. — Якщо напис на постаменті стерся, ідентифікувати святу можна лише за атрибутами: хрестом, пальмовою гілкою або мечем. Катерину зображують із колесом, Варвару — з мечем і чашею. Але без написів іноді неможливо відрізнити одну святу від іншої».
Тому фахівці закликають зберігати зображення надгробних скульптур для нащадків. «Якщо є можливість, треба фотографувати і самі фігури, і написи під ними, — наголошує Володимир Салук. — Камінь руйнується, а завдяки фото можна зберегти цю пам’ять для подальших досліджень».
Микулинецьке кладовище — це не лише місце спокою, а й справжня галерея кам’яного мистецтва. Кожна скульптура тут мовчки розповідає історію про віру, майстерність і духовну культуру Тернопільщини, залишаючи нащадкам сліди минулого, висічені в камені.








Залишити коментар