Максим Шварцман мріяв про власний дім, знімання кіно, затишний сад і теплі вечори з родиною. Але 15 липня 2023 року він загинув під Бахмутом. Його вдова Марина сьогодні намагається віднайти сили, аби жити далі, виховувати дітей, писати книжки — і зберігати пам’ять про свого коханого, який залишив їй лист на випадок загибелі.
У проєкті «Життя після втрати» вона розповіла свою історію. Це історія про любов, війну, творчість, смерть і нескінченну силу жінки, яка не зламалась.
«Більше несила боротись — я кохаю тебе»
Марина та Максим працювали разом у сфері медіа. Їхнє знайомство почалось із професійних зйомок і довгих розмов, з яких народилося щось значно більше.
Перш ніж розпочати стосунки, вони тримали дистанцію. Максим соромився зробити перший крок, хоч і проявляв почуття. Все змінило повідомлення: «Більше несила боротись — я кохаю тебе. Можеш тепер ненавидіти мене все життя». Марина зберегла цей момент у серці, хоча саму СМС стерла — був кнопковий телефон.
Згодом вони почали жити разом, а на день народження Марини Максим став на коліно і зробив їй пропозицію. Потім — весілля, діти, життя з побутовими складнощами, але з глибоким взаємним коханням.

«Борщ тата був смачніший»
Спочатку пара жила в орендованій квартирі в Чернівцях, потім переїхали до Каланчака на Херсонщині. Після подій у Криму повернулись, а пізніше пробували влаштуватися в Ізраїлі. Там народився син, але життя не склалося — творчому Максимові було важко в умовах еміграції.
Вони повернулись в Україну. Максим узяв декрет — і став головним у хаті. Прибирав, прав вручну, варив борщ, який діти досі згадують як найсмачніший. Це була родина, де всі вечори були разом, біля печі, в теплі та довірі.
«Трималась за його мрію»
Максим марив власним будинком із садом і родинними барбекю. Коли пішов у ЗСУ, Марина почала відкладати гроші на хату під Чернівцями. Але зупинилася. «Я вирішила чекати — без нього мені будинок був не потрібен».
Він хотів знімати кіно, писав оповідання, малював. Часто працював ночами на кухні, поки не завершить — не показував. Він вірив у творчість, хоч називав усе «самодіяльністю».
Війна
24 лютого 2022 року Марина розбудила Максима: почалась війна. Наступного дня він пішов до військкомату. «Я не була в захваті, але істерик не влаштовувала. Він зранку пішов туди, а в обід повернувся, зібрав речі — і все».
Він служив у 92-му батальйоні 107-ї бригади тероборони, але вдома залишався чоловіком, татом і другом. Про службу не говорив багато, не хотів тривожити дружину. Його позивний Марина дізналась випадково — на формі з фото було написано «Марвел».
«Я писала йому, навіть коли він не читав»
Під Бахмутом зв’язок був кращий, ніж раніше. Максим писав, дзвонив, іноді — з перервою в кілька днів. 17 жовтня у нього був день народження. Наступного дня він подзвонив: приїхав капелан отець Василь і привіз торт. Це був єдиний торт на фронті — і він був у Максима на день народження.
14 липня вночі Максим написав: «Деякий час не буде зв’язку». О дев’ятій ранку наступного дня Марина надіслала «Привіт». Вона писала йому щодня, навіть знаючи, що він не бачить — звикла, що потім прочитає. Але ті повідомлення так і лишились непрочитаними…
«Я просто сказала: добре, дякую»
Увечері того ж дня подзвонила дружина побратима Максима і сказала: їхні чоловіки загинули. «Я сказала: добре, дякую. І пішла забрала дітей з майданчика». Тіло Максима було видно з дрона. Забрати його одразу не могли — позиції захопили росіяни. Лише згодом тіло вдалося повернути. Причина смерті — кровотеча в легенях.
Марина пригадує, що після звістки її сусіди посадили в авто і повезли до психіатра. Лікар призначив заспокійливе. «Я їхала в цій машині як за порятунком. Була в шоковому стані».
«Тато в мене в серці, але я не можу його обійняти»
Дітям вона сказала правду: «Тато загинув». Старша донька закрилась у собі, син питав: «Коли я піду до тата? Чому я його не бачу?»
Після поховання вони переїхали. Певний час Марина просто сиділа біля вікна. Писати було важко, працювати важко. Але жити треба.

«Привіт, кохана, пишу тобі вперше…»
Максим залишив листи. Один починався словами: «Привіт, кохана, пишу тобі вперше 35-літній…» У другому було написано, що робити після його загибелі. «Ти сама собі моральний компас. Якщо тебе хтось полюбить — будь щасливою».
Разом із його речами Марині передали ящик з написом Marvel. Там були малюнки дітей, її перша книга, документи, паспорт — усе найдорожче. Це стало болючим, але остаточним підтвердженням: Максим повернувся додому. У труні.
«Мене називають вдовою, але я — не лише втрата»
Марина продовжує писати. Вона працювала над книжкою «Про що мріють ангели» — про дітей, убитих росіянами. Вважає це посланням усьому світу. Водночас готує до публікації окрему книгу — з текстами, картинами та сценаріями чоловіка.
«Мій біль залишиться зі мною. Але я — жінка, авторка, людина. Не тільки вдова».
«Головне — не картати себе за те, що живеш»
Марина не вірить у фразу «тримайся заради дітей». Вона каже: триматися треба заради себе. Бути живою, відчувати, мріяти. Не соромитися усмішки, нових почуттів чи дотику — навіть якщо пройшов час. «Це не применшує любов до чоловіка. Це означає, що я жива». Її головна порада іншим жінкам, які втратили — жити. І пам’ятати, заради чого боролися їхні Герої.








Залишити коментар